Харківський процес над СВУ-СУМ
В грудні 1929 року Сталін, починаючи так звану колективізацію сільського господарства, проголосив гасло "ліквідація куркуля як класу". Насправді це означало докорінну руйнацію тисячолітнього укладу українського села, знищення хлібороба-власника і запровадження колгоспного рабства. Це сталінське гасло означало по суті також загрозу фізичного знищення всіх інших національних прошарків, передусім культурної верстви, які не сприймали московського більшевизму і противились зросійщенню України. Протисовєтські настрої на селі набували все гостріших форм, виявляючись у терористичних актах більшовицької адміністрації і навіть у локальних повстаннях.
З 30-х років почалося масове винищення національно-свідомої інтелігенції - в першу чергу ліквідація 9/10 українських письменників, поетів, вчителів. Навесні 1929 року почалися масові арешти по всій Україні. ГПУ арештовувало кожного, на кого падала найменша тінь підозри в опозиції до влади. За грати потрапили люди, які становили ядро національно-визвольного руху. Російський більшовизм випустив своє отруйне жало. До арештованих застосовувалися неприпустимі ніякими законами методи слідства — жорстокі катування та витончені тортури. Миколу Павлушкова, наприклад, кілька разів водили до внутрішнього двору ГПУ, інсценуючи розстріл. Після того вели на допит або радили, щоб у камері він "добре подумав".
Зрештою, з 9 березня по 19 квітня 1930 року в тодішній столиці радянської України — Харкові відбувся суд над 45 підсудними, яких звинувачено у належності до підпільних організацій СВУ-СУМ. Більшовики влаштували із суду показовий процес, який навіть транслювався по радіо, з єдиною метою — дискредитації руху патріотичних сил та залякування широких мас. Підсудні теж використали публічність процесу — для проголошення ідей національно-визвольної боротьби. Твердо прозвучали заяви Павлушкова і Матушевського про те, що СУМ була створена для боротьби за звільнення України з московської неволі.
З головних учасників СВУ-СУМ на лаві підсудних сиділи:
Академік Сергій ЄФРЕМОВ - "совість України", як називали його друзі, визначний учений, історик літератури, що брав активну участь в українському відродженні вже з кінця 19-го століття, від 1904 року редагував єдиний тоді в Російській імперії український щоденник, колишній товариш Голови Центральної Ради, один з організаторів Академії Наук за гетьмана Павла Скоропадського.
Володимир ЧЕХІВСЬКИЙ - колишній прем’єр уряду УНР, що мав високу теологічну освіту і брав активну участь у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви; йому пропонували перебрати єпископську кафедру в Києві, але він відмовився, заявивши: "У моїй душі боряться святий і гайдамака, гайдамака перемагає, і тому не можу бути єпископом".
Володимир ДУРДУКІВСЬКИЙ - директор київської середньої школи ім. Т. Шевченка, учні якої творили основне ядро Спілки Української Молоді.
Осип ГЕРМАЙЗЕ - професор університету, єврейського роду, що присвятив своє життя розвиткові української культури.
Андрій НІКОВСЬКИИ - письменник, блискучий публіцист, колишній міністр закордонних справ в уряді УНР.
Людмила СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА - талановита письменниця.
Олександр ЧЕРНИХІВСЬКИЙ – чоловік Л. Старицької-Чернихівської.
Микола ПАВЛУШКОВ - студент Київського університету, організатор і натхненник СУМу, племіник Єфремова.
Борис МАТУШЕВСЬКИЙ - студент, наймолодший з підсудних, побратим Павлушкова.
Григорій ГОЛОСКЕВИЧ - відомий філолог.
Григорій ХОЛОДНИЙ - науковий співробітник Академії Наук.
Вадим ШАРКО - професор математики.
Микола ЧЕХІВСЬКИЙ - священник УАПЦ ...та інші.
Сергій Єфремов був не тільки головним обвинуваченим, але й найбільшим оборонцем усіх підсудних, приймаючи всю вину за діяльністі СВУ-СУМ на себе. Гідньо і мужньо тримався його небіж, голова Спілки Української Молоді Микола Павлушков, допит якого на суді тривав 2 дні. У своєму останньому слові Павлушков заявив, що всю відповідальність за СУМ бере на себе.
Намагаючись приховати ще нерозкриті сторінки діяльності організації, він підкреслює, що в справі СУМ "вже все пояснене, все викрите". У промові Миколи прозвучала щира турбота за свого товариша. "Провина Бориса на дев'ять десятків лежить на мені, і за ці дев'ять десятків не він, а я повинен відповідати". Ці слова найкраще характеризують Миколу Павлушкова як провідника і як людину. І високу мужність виявила також Людмила Старицька-Черняхівська, про яку казали, що то вона, а не судді провадили процес, збиваючи своїми репліками прокурорів.
Судовий вирок було оголошено у Великодню ніч, з 19 на 20 квітня 1930 року. Той збіг, що вирок оголошено в кінці Страсного тижня, для багатьох став символом мученицького шляху на Голгофу, яким пройшли герої процесу СВУ-СУМ, яким ішла Україна. Провідників, в тому числі Єфремова, Чехівського, Дурдуківського, Ніковського і Павлушкова засуджено на смерть із заміною "зважаючи на могутність радянської держави" на десятирічне ув'язнення із суворою ізоляцією. Матушевського засуджено до чотирьох років тяжких робіт в Сибіру.
Вивезений на далеку Північ, Микола Павлушков так і не повернувся із заслання. Його тримали в тюремному ізоляторі на Соловках, де за сто років перед тим помер після 25 років ув'язнення останній кошовий Січі Петро Калнишевський. У 1937 році Миколі Павлушкову та іншим засудженим у справі СВУ-СУМ було додано до строку покарання ще десять років. Їх мучили тяжкою працею, голодом, холодом, побоями. Підтримувала в'язнів лише їхня дружба та дозволені зрідка листи з України.
З листопада 1937 року начальник соловецького табору наказав на честь 20-х роковин Жовтневої революції розстріляти 300 в'язнів — до цього кривавого списку увійшли визначні українські письменники, діячі культури, науки, визвольного руху. До цього списку увійшов і Микола Павлушков.
Борис Матушевський після 18-річного заслання повернувся до Києва, де помер у 1977році. На його похорон зійшлося багато людей. "Пішов від нас останній нащадок одного з останніх родів чесної української інтелігенції, яка бажала добра і тільки добра любій своїй Батьківщині" — було сказано в останньому слові.
Публічний процес був лише першим кроком радянської влади у справі знищення руху СУМ. Дуже швидко після суду в'язниці України почали наповнюватися молоддю, яку підозрювали у належності до Спілки. Та це не залякало молодь — радше довідавшись про існування СУМ, вона почала творити власні таємні гуртки із цією назвою. У 1930 році, наприклад, по селах та містах Київщини поширювались листівки за підписом "СУМ".
