Григорій Ващенко
| Рядок 28: | Рядок 28: | ||
===Літературно-художня творчість=== | ===Літературно-художня творчість=== | ||
| − | Кінець 900 - початок 10-х рр. - “з 1907 до 1911 р. я працював на ниві українського письменства. За цей час видані мої три книжки”. Йдеться у цьому свідченні Г. Ващенка про його збірник “Пісня в кайданах”, окремо видані п’єсу “Сліпий” та повість “До ґрунту” (під псевдонімом Г. Васьківський). Є у його доробку і ряд оповідань. Літературно-художню творчість Г. Ващенка прихильно було оцінено в журналах | + | Кінець 900 - початок 10-х рр. - “з 1907 до 1911 р. я працював на ниві українського письменства. За цей час видані мої три книжки”. Йдеться у цьому свідченні Г. Ващенка про його збірник “Пісня в кайданах”, окремо видані п’єсу “Сліпий” та повість “До ґрунту” (під псевдонімом Г. Васьківський). Є у його доробку і ряд оповідань. Літературно-художню творчість Г. Ващенка прихильно було оцінено в журналах “Літературно-науковий вісник”, “Українська хата”, в газеті “Рада” (відгуки І. Франка, С. Єфремова, О. Пчілки). Але - “(…) я в 1911 р. під впливом творів Лесгафта відійшов від літератури і захопився питаннями психології й педагогіки”. |
==Діяльність у роки Другої світової війни== | ==Діяльність у роки Другої світової війни== | ||
| − | + | 1941 - 1943 - як редактор газети “Голос Полтавщини” (хоча своє прізвище на ній не позначав) перебуває на такому ж становищі, що й такі відомі редактори українських газет тодішньої окупаційної пори, як видатні письменники І. Багряний чи У. Самчук. Усі вони видавали газети не для фашистського окупанта, а для духовно-інформаційних потреб українського люду, що мусить, зрештою, звільнитися як від більшовизму, так і від німецького фашизму. Працює над темами “Освіта на Україні за часів більшовизму” та “Вплив большевизму на психіку українського народу”. Той факт, що, дізнавшись про здійснюване педагогом дослідження, окупаційні власті поінформували про нього райхміністерство виховання та навчання, як - саме в порядку інформації - пробували звернути увагу на нього й деяких інших ідеологічних інстанцій, відповідальних за наведення в Україні “німецького порядку”, є зовсім зрозумілим і, всупереч політично-спекулятивним домаганням негативно наставлених до Г. Ващенка деяких дослідників, не може служити сам по собі якоюсь інкримінацією проти вченого. Тим більше, що в цьому дослідженні, гостро викривальному стосовно більшовицьких настанов у галузі освіти, якесь вихваляння гітлерівського “орднунгу” в освіті та вихованні, звичайно, відсутнє. | |
| − | + | 1943 - разом з родиною виїздить з Полтави до Києва, а звідти “після великих біженських пригод” (у Галичині багато дізнався про героїчну боротьбу УПА, звитягою якої назавжди захопився), прибивається у 1945 р. до Німеччини. “В 1944 р. в Австрії почав працю над підручником з педагогіки”. | |
==Діяльність у еміграції== | ==Діяльність у еміграції== | ||
Поточна версія на 12:30, 3 червня 2008
Зміст |
[ред.] Біографія
[ред.] Дитинство
Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня (13-го за старим стилем) 1878, - у с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині - Прилуцький район Чернігівської області). У метричній книзі за цей рік, що збереглася у прилуцькому архіві, про його батьків зазначено: “Села Васьковец дворянин Григорий Иванович Ващенко и законная жена его Параскева Устинов(н)а, оба православные”. Записано також про хрещення майбутнього педагога, що відбулося через 10 днів після народження; його хрещеними батьками були “дворянин Андрей Иванов Ващенко” та “колежского секретаря Костантина Ващенка жена София Яковлев(н)а”. Згодом Г. Ващенко свідчив: “Батько мій походив зі старого козацького роду, що в кінці 18 ст. одержав звання дворянства”.
[ред.] Освіта
1888 - 1898 - вчиться у Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. “Моїми молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепот’єв, що потім був професором і відомим ученим-літературознавцем, членом СВУ, засудженим 1930 р.” “Серед семінаристів тоді панували українські національні настрої”. Звинувативши інспектора семінарії архімандрита Агапіта в підтримці доносництва, був не допущений через його втручання до вступу в Київську духовну академію, а відтак розпочав трудовий шлях на учительській ниві.
[ред.] Учительська діяльність
1898, жовтень - 1899, липень - учитель (за іншими даними - помічник учителя) Блотницької земської початкової школи у Прилуцькому повіті. 1899 - 1903 - вчиться на словесному відділі Московської духовної академії, де був активним членом українського гуртка, брав участь в організації шевченківських свят. Одержав ступінь кандидата богослов’я за працю “Учення Гартмана про світовий моральний лад”. 1903 - 1904 - учителює у Полтавській єпархіальній жіночій школі та вчительській школі на Шведській Могилі. 1904 - 1905, жовтень - викладач російської та церковонослов’янської мови в Кутаїському духовному училищі. 1905, жовтень - 1906 - викладач російської мови Полтавського комерційного училища. 1906 - за опублікування у газеті “Полтавщина” інформації про урядові розправи над селянами “мені довелося у 1906 р. виїхати на північ у місто Тихвін”. З жовтня 1906 по жовтень 1909 р. працював учителем російської та церковнослов’янської мови в Тихвінському духовному училищі. У жіночій гімназії цього ж міста в 1906-1908 рр. викладав цивільну історію, а в 1912 - 1913 рр. - російську літературу. З вересня 1911 по вересень 1912 р. - викладач російської мови в Тихвінському приватному реальному училищі. У названих навчальних закладах цього міста у різні роки викладав також історію Росії, грецьку мову. 1912, вересень - 1913, березень - вчителювання у духовному училищі в м. Тульчині на Поділлі, де викладав грецьку мову, російську мову та історію. Вів також уроки російської літератури в місцевому єпархіальному жіночому училищі. З березня 1913 р. - викладач латинської мови в Роменському духовному училищі. В цьому ж навчальному році викладав російську мову в Роменському комерційному училищі. Вчителював також у жіночій гімназії цього міста. 1917 - після Лютневої революції найактивніше працює на ниві підготовки кадрів українського вчительства (“читав лекції на курсах учителів у Прилуках, Ромні, Хоролі”). Переживає найбільшу радість з приводу проголошення української державності. 1917, серпень - у виступі на Другому Всеукраїнському вчительському з’їзді першим порушив питання про заснування української Академії Педагогічних наук. 1917, вересень - призначений викладачем педагогіки і психології (з 1918 р. - доцентом) Полтавського учительського інституту (невдовзі - ІНО). Паралельно - до літа 1920 р. - директор учительської семінарії на Шведській Могилі. “В семінарії я чітко провадив українську національну лінію”. 1919, серпень - був заарештований як український націоналіст у часі захоплення денікінцями Полтави. Від розстрілу, неминучість якого вже було вирішено, був порятований завдяки заступництву одного з впливових освітянських керівників та взятий “на поруки”. 1919 - 1920 - редактор журналу “Українська культура”. 1921 - 1923 - керівник організованого ним навчального закладу для підготовки українських учительських кадрів - трирічних педагогічних курсів ім. Б. Грінченка в с. Біликах Кобеляцького повіту Полтавської губернії, куди було перенесено з Полтави згадану учительську семінарію. Це був “найактивніший період у моєму житті. Я поставив завдання зробити з учительської школи в Біликах справжню українську педагогічну школу, що готувала б народніх учителів-патріотів”. “При школі був організований прекрасний хор і драматичний гурток”, застосовувалась метода Монтесорі, були обладнані зразкові навчальні кабінети, проводились психологічні досліди, високо було поставлене трудове навчання. Попри великий успіх школи на виставці педагогічних навчальних закладів (влітку 1923 р.), Г. Ващенко став жертвою цькувань з боку політичних ортодоксів, зазнав судової погрози і змушений був залишити Білики. Фактично вже з 1922 р він - викладач факультету соцвиху Полтавського ІНО, а з 1923 р. - керівник педагогічної комісії цього закладу. 1925 - комісія народного комісаріату освіти УССР присвоює Г. Ващенку звання професора; він стає керівником кабінету соціальної педагогіки, невдовзі - завідувачем катедри педагогіки Полтавського ІНО. 1929 - публікує книгу “Загальні методи навчання” - “підручник для педвузів”, згодом потрактований як “націоналістичний”. 1933 - “В кінці 1933 р. я несподівано для себе був обвинувачений в буржуазному націоналізмі і, як “ворог народу”, звільнений з інституту”. Формально Г. Ващенку інкримінували “шкідництво” у формі … байдужості щодо реагування на “основоположні” партійні постанови з питань педагогіки. Відомі свідчення як про контакти педагога з особами, що проходили у сфабрикованій НКВД справі СВУ, так і про буцімто його членство в СВУ, що потребує додаткового вивчення. Звільняли Г. Ващенка під галас, що його увиразнює вже назва статті тодішнього ректора педінституту П. Койнаша “До кінця викрити рештки націоналістичної контрабанди в педінституті”. “Більше як два з половиною роки я був без роботи”. У “персональному листку”, що зберігається в УВУ, завершення своєї праці в Полтавському педагогічному інституті педагог датує 1934 р. 1936 - “поїхав до Москви і з початку осени 1936 р. одержав посаду професора та керівника катедри педагогіки при Сталінградському педагогічному інституті”, де й працював по 1940 р. 1940, вересень - домігся повернення до Полтавського педагогічного інституту на попередню посаду, а також обійняв посаду керівника аспірантської групи.
[ред.] Літературно-художня творчість
Кінець 900 - початок 10-х рр. - “з 1907 до 1911 р. я працював на ниві українського письменства. За цей час видані мої три книжки”. Йдеться у цьому свідченні Г. Ващенка про його збірник “Пісня в кайданах”, окремо видані п’єсу “Сліпий” та повість “До ґрунту” (під псевдонімом Г. Васьківський). Є у його доробку і ряд оповідань. Літературно-художню творчість Г. Ващенка прихильно було оцінено в журналах “Літературно-науковий вісник”, “Українська хата”, в газеті “Рада” (відгуки І. Франка, С. Єфремова, О. Пчілки). Але - “(…) я в 1911 р. під впливом творів Лесгафта відійшов від літератури і захопився питаннями психології й педагогіки”.
[ред.] Діяльність у роки Другої світової війни
1941 - 1943 - як редактор газети “Голос Полтавщини” (хоча своє прізвище на ній не позначав) перебуває на такому ж становищі, що й такі відомі редактори українських газет тодішньої окупаційної пори, як видатні письменники І. Багряний чи У. Самчук. Усі вони видавали газети не для фашистського окупанта, а для духовно-інформаційних потреб українського люду, що мусить, зрештою, звільнитися як від більшовизму, так і від німецького фашизму. Працює над темами “Освіта на Україні за часів більшовизму” та “Вплив большевизму на психіку українського народу”. Той факт, що, дізнавшись про здійснюване педагогом дослідження, окупаційні власті поінформували про нього райхміністерство виховання та навчання, як - саме в порядку інформації - пробували звернути увагу на нього й деяких інших ідеологічних інстанцій, відповідальних за наведення в Україні “німецького порядку”, є зовсім зрозумілим і, всупереч політично-спекулятивним домаганням негативно наставлених до Г. Ващенка деяких дослідників, не може служити сам по собі якоюсь інкримінацією проти вченого. Тим більше, що в цьому дослідженні, гостро викривальному стосовно більшовицьких настанов у галузі освіти, якесь вихваляння гітлерівського “орднунгу” в освіті та вихованні, звичайно, відсутнє. 1943 - разом з родиною виїздить з Полтави до Києва, а звідти “після великих біженських пригод” (у Галичині багато дізнався про героїчну боротьбу УПА, звитягою якої назавжди захопився), прибивається у 1945 р. до Німеччини. “В 1944 р. в Австрії почав працю над підручником з педагогіки”.
[ред.] Діяльність у еміграції
1945, вересень - обіймає посаду професора педагогіки та психології філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені (заява про це датована 4 вересня 1945 р.). 1946 - вихід друком у Мюнхені праці “Виховний ідеал”. 1949, кінець року - обраний на посаду ректора Богословсько-педагогічної академії , створеної Українською автокефальною православною церквою у Мюнхені. Архівні дані засвідчують, що діяла Академія вже у Різдвяні дні 1950 р. Квітнем 1954 р датоване великоднє поздоровлення ректором цього закладу Г. Ващенком ректора Українського Вільного Університету І. Мірчука. 1952 - у Лондоні побачила світ перша частина праці “Виховання волі і характеру”, що була написана у відповідь на запити української національно свідомої молоді (СУМівська молодь вбачала у Г. Ващенку свого ідейного наставника). 1955 - виступає у пресі проти канонізації сталінським режимом Антона Макаренка, значний внесок якого у трудове виховання, як і виховання безпритульних, Г. Ващенко ніколи, одначе, не заперечував (критика передовсім стосувалася космополітичності переконань педагога, котрий нищив у собі українця, як і певних авторитарних тенденцій його системи). 1957 - видає брошуру “Проект освіти в самостійній Україні” (1955) та другу частину книги “Виховання волі і характеру”. Активно публікується в емігрантській українській пресі (“Авангард”, “Визвольний шлях”, “Український самостійник”, “Шлях перемоги”, “На варті” тощо). 1967, 2 травня - на 90-му році життя Г. Ващенко помер. 5 травня його було поховано на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. 1994 - у Києві вийшла друком праця Г. Ващенка “Виховний ідеал” як перший том зібрання його творів. 1995, вересень - установчий Конгрес у Києві, що заснував Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка. 1997, листопад - другий Конгрес Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка у Києві. Вихід друком другого тому його педагогічної спадщини “Загальні методи навчання”. 1999 - видання праці Г. Ващенка “Виховання волі і характеру” як третього тому його творів. 2000 - третій Конгрес Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка у Києві. Вихід друком четвертого тому його наукового доробку “Праці з педагогіки і психології”. 2001 - Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка, зіткнувшись з фактами паплюження видатного педагога, справжня мета яких - “не пропустити” його до українського вчительства, очорнити, виступило з розвінчанням наклепницьких публікацій, що у 2000 р. вийшли у Мелітополі та Марбурзі (колективна стаття науковців ”З приводу вироку “трійки”, або як та для чого з лупою слона “досліджували” - газ. “Освіта Україна”, 2001, № 1). 2003 - рік відзначення 125-річчя від дня народження Г. Ващенка, видання п’ятого тому його праць “Хвороби в галузі національної пам’яті” та проведення четвертого Конгресу Всеукраїнського педагогічного товариства, що носить ім’я великого українського педагога.
Хронологію життєпису уклав Анатолій ПОГРІБНИЙ, професор, голова Всеукраїнського педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка
