Основні постаті СУМ 1925-1930рр.

Поточна версія на 06:07, 3 червня 2008

Микола Павлушков

МИКОЛА ПАВЛУШКОВ народився 1903 р. в місті Тулі в Росії. Батько, Петро Павлушков, був за походженням росіянин, учителював. В 1921 р. став священиком, а 1922 р. був заарештований "за контрреволюцію" й засланий на три роки. Мати - українка – родичка С. Єфремова та В. Дурдуківського, яким сам Микола приходився небожем.

В зв'язку з тяжким матеріальним становищем родини, Микола Павлушков у 1921 р. переїздить на постійне проживання до Києва й оселюється в одному будинку зі своїми дядьками. З цього часу попадає під їх шляхетний вплив, бо до того часу, як він і сам признавався, навіть "українську мову знав не зовсім добре".

Після, року життя з дядьками, восени 1922 р. вступив до Шевченківської школи до останнього класу цієї трудової школи-семирічки. Весною 1923 р. закінчив її. З утворенням ТЄЗу, в цьому ж році, став його секретарем. З 1924 р. проводить підготовку для організації майбутнього СУМу і стає його керівником.

Після закінчення шевченківської школи, Павлушков вступив до Ветеринарного Інституту, але там вчився недовго, тому що більше цікавився гуманітарними науками й перейшов до Інституту Народної Освіти, який майже закінчив (був заарештований 1929 р., за 1,5 тижня до закінчення). Водночас працював в Академії Наук в Комісії для вивчення українських громадських течій. Написав наукову працю про заслання П. Куліша. Мріяв написати працю про історію школи в Україні.

В СУМі виявив себе як чудовий організатор. Користувався великим авторитетом серед усіх, без винятку, сумівців. За політичним переконанням був прихильником гетьманату, але гетьманат він хотів бачити у вигляді твердої диктатури. Це зайвий раз говорить про здорову державницьку атмосферу в СУМі, де більшість становили прихильники Народної Республіки. Павлушков, разом з усіма своїми друзями, ставив у СУМі одну мету — бачити Україну незалежною.

Розстріляний 3 листопада 1937 року в соловецькому таборі на "честь" 20-річчя Жовтневої революції.

БОРИС МАТУШІВСЬКИЙ народився 1907 р. в Києві, в родині відомого українського громадського й політичного діяча Ф. Матушівського. Батько помер в 1919 р. Мати була лікарем.

Вчився в Шевченківській школі й закінчив її в 1923 р. разом з Павлушковим. Був у ТЄЗі скарбником. В Центральному Бюро СУМ вів теж фінансові справи. Член Центрального Бюро СУМ з дня заснування до ліквідації. На день арешту був студентом Інституту Народної Освіти. Його в СУМі найбільше цінив Павлушков. За політичними поглядами - прихильник Народної Республіки.

ВОЛОДИМИР ДУРДУКІВСЬКИЙ (нар. 1874), педагог, за УНР директор 1 укр. гімназії їм. Шевченка в Києві (за радянського часу —1 трудової школи). Саме в цій школі зародилось ТЄЗ, а згодом і СУМ. Дурдуківський був одним із організаторів цих рухів.

Також він був керівником Науково-педагогічної Комісії ВУАН (ліквідована 1930); один з засновників видавництва "Вік"; писав на педагогічні теми в київський журнал "Світло" (1910-14), "Вільна Українська Школа" (1917-20) та в "Працях Наук.-пед. Комісії при ВУАН"; редактор збірника "З практики трудової школи".

1930 засуджений в процесі СВУ на 8 р. ув'язнення, незабаром звільнений, але за "єжовщини" заарештований знову. З того часу доля невідома.

Сергій Єфремов

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ народився 6 (19) жовтня 1876 у селі Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії в родині священика. Початкову освіту він дістав в Уманській бурсі та Київській духовній семінарії. Продовжив навчання у Київському університеті. Проте після закінчення юридичного факультету Сергій Єфремов працював виключно як літературознавець. Зі студентських років Сергій Єфремов був членом українських політичних організацій. Коли у 1905 році виникла Українська демократично-радикальна партія, С. Єфремов став одним з її керівників. Але у результаті поразки революції 1905-1907 років партія перейшла на нелегальне становище. Тоді С. Єфремов став ініціатором створення у 1908 році і одним з лідерів "Товариства українських прогресистів" (поступовців)(ТУП) - організації, що стояла на платформі конституційно-демократичного ладу і автономії України. Ситуація, що склалася в Україні після Лютневої революції 1917 року, спонукала Сергія Єфремова до практичної реалізації його державницьких переконань. 4 березня 1917 року Рада ТУПу вирішила взяти на себе функції українського об'єднуючого центру. Так була створена Центральна Рада. 8 березня з'явилася відозва ТУПу, а 9 березня - відозва Центральної Ради "До українського народу". Автором обох був Сергій Єфремов. Він закликав підтримати новий громадський лад, об'єднуватися в політичні, економічні і культурні союзи, підтримувати українську пресу, готуватися до Установчих Зборів, які вирішать питання про автономію України. На з’їзді ТУПу 25-26 березня Єфремов запропонував реорганізувати товариство в нову партію Союз автономістів-федералістів, у червні перейменовану в Українську партію соціалістів-федералістів. Головою партії став ініціатор її створення Сергій Єфремов. С. Єфремов був одним з керівників Українського національного конгресу, що відбувся 5-7 квітня 1917 року. В ньому взяли участь близько 900 делегатів. Обрані з їх числа нові члени поповнили Центральну Раду, котра трансформувалася у представницький орган. Єфремов разом з Володимиром Винниченком став заступником голови ради Михайла Грушевського, а також увійшов до виконавчого комітету - Малої Ради.

Наприкінці травня 1917 року українська делегація, до складу якої входив Сергій Єфремов, вирушила до Петрограда на переговори щодо негайного надання Україні автономії. Представники Тимчасового уряду і Петроградської ради РСД відповіли на це, що вимога українців - це "ніж у спину революції". У відповідь Сергій Єфремов написав статтю "Шлях до Риму", в якій обстоював тезу, що українська інтелігенція разом з російською боролася за загальне визволення, але якщо для російської інтелігенції достатньо було визволення економічного, політичного і соціального, то для української визволення було б неповним, якби гноблений український народ не дістав усіх прав як нація. У тому, на його думку, й полягала суть справи, що революція не зблизила українську й російську демократію, а розвела їх і створила цілу низку непорозумінь і докорів.

З 15 червня до кінця серпня Єфремов виконував функції генерального секретаря з міжнаціональних справ. Надалі державних постів не обіймав, а залишався головою УПСФ, що складалася здебільшого з представників інтелігенції, учасників дореволюційного національного руху.

Сергій Єфремов одним із перших побачив соціально-політичну суть більшовизму і мав сміливість публічно говорити про це у пресі. Ось як він обґрунтував свою позицію: "Може, з мого боку просто несправедлива та відраза, яку почуваю до цих "героїв часу". Але коли перед мене стають брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси більшовицької системи - то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої..."

З жовтня 1917 р. головною ідеєю Єфремова стає створення "єдиного національного фронту" проти більшовиків. У них він вбачав головну небезпеку для української справи.

За часів радянської влади в Україні Сергій Єфремов став ініціатором створення спершу антирадянської організації "Братерство Української Державності", метою якої були здобуття і оборона незалежності України. Пізніше, усвідомивши неможливість фізичної боротьби з комуністичним режимом, Єфремов ініціював створення у 1926 р. Спілки Визволення України, яка робила ставку на духовний спротив існуючій тоталітарній системі і діяла шляхом поширення ідей незалежності України. Практичним завданням Спілки було всіма засобами підносити різні ділянки українського культурного і господарського життя, виховувати свідомих, ідеологічно витриманих борців за національну державу.

Поряд з громадсько-політичною діяльністю С.Єфремов не полишав наукової праці. Він багато зробив для організації роботи Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), був обраний академіком, а потім і віце-президентом ВУАН. Єфремов не став прихильником радянської влади, просто примирився з її існуванням, проте своїх поглядів не змінив.

Велика популярність Сергія Єфремова у широких колах українського суспільства здобула йому славу "сумління України". Більшовикам дуже хотілося залучити таку шановану й авторитетну людину на свій бік, проте Сергій Єфремов рішуче відкидав будь-які пропозиції про ідейну співпрацю.

У 1929 році Сергія Єфремова заарештували як голову Спілки Визволення України. На процесі над СВУ він так пояснював свою позицію: "Українська інтелігенція не могла не бути у конфлікті з тими, що стояли на грунті жовтня й творили пролетарську державу. Конфлікт цей, починаючи з перших днів революції, завжди був дуже гострий, але поразка була на нашому боці. Ми не хотіли визнавати себе за переможених, не вважали боротьбу за скінчену. Отже, вирішили працювати. підготовляючи маси, щоб слушного часу вибороти наші права".

Сергія Єфремова засудили на смертну кару, яку замінили 10-річним ув'язненням. Він помер у місцях ув'язнення у 1939 році. Через 50 років, у 1989, його було реабілітовано.