Перегляд вихідного коду сторінки Василь Шушко "Організуємо СУМ!"

[[{{ns:image}}:Sushko.jpg|left]]

'''ОРГАНІЗУЄМО СУМ!'''

Влітку 1946 року приїхали до Ауґзбурґу Олекса Калинник, Стахів, інж. Сердюк, Рябошенко. Після короткої розмови з Гриневичем та Галамаєм у моїй кімнаті до мене звернувся Гриневич, щоб я створив і скликав ініціятивну групу для організації Спілки Української Молоді. Ще того самого дня я повідомив друзів: Штогрина, Шпирка, Петра Ґенціцького, Ластовича, Сергія Якимціва, Стефана Луніва, Івана Подусовського та ще кількох, прізвищ яких не пригадую. На сходинах говорив Калинник про потребу організації СУМу, щоби дати змогу включитися до пращ молоді зі східних зе¬мель. Уже на першій нараді Ініціятивної групи було узгіднено з Якимцівим, що на установчих зборах, які скличемо у найближчому часі, на голову висунемо його кандитатуру, з тим він дуже радо погодився.

Три дні пізніше, в суботу, 6-го липня 1946 р. у Соммер-касерне, ми скликали молодь і громадян на установчі збори, у п'ятім бльоці над кухнею, де колись містилася їдальня для офіцерів. На зборах доповідь виголосив Калинник, доповнював його ред. Валентин Коваль. У своїх доповідях прелегенти говорили про конечну потребу створення СУМу. У лавах цієї організації буде виховуватися молодь на принципах християнської моралі і любови до своєї батьківщини, в патріотичному дусі. Після тих доповідей розпочалася дуже жвава дискусія між людьми інших різних політичних партій: мельниківцями, соціял-демократами, соціял-революціонерамина чолі з проф. Паливодою, гетьманцями з полк. Євтимовичом. Від соціял-демократів виступили Сенько і Лев Чикаленко й заявили: "Що ви тут розводите про виховання та любов до батьківщини. Скажіть чесно, що творите надбудівку націоналістичну. Ясно можна розуміти, що бандерівці засягають тепер на нашу молодь зі східних земель, і я закликаю: не дайте себе заманити привабливими гаслами, бо вони нічого доброго не дадуть. А я вам скажу правду, там моя батьківщина, де я живу і там де мені добре!". Правда, їхнє твердження відкину ли в дуже гострій формі Галамай, Ришко, Коваль та інші. Потім приступили до вибору управи: головою вибрали Сергія Якимціва, про якого попередньо я згадував. Тоді ще не були знані слова Василя Симоненка "все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину". Виступи соціял-демократів та соціялістів внесли деякий неспокій серед присутніх, так що д-р Галамай почав заспокоювати їх, а головно молодь, бо хто знає чим було б закінчилося. У результаті такої розбурханої дискусії нам вдалося зорганізувати перший осередок Спілки Української Молоді і Ауґзбурґу, який зактивізував молодь [1].

Одного разу приїхав Микола Мартинюк, не знаю чому ми його називали Горбатим. Привіз стінну газету "Каменяр", здається з Корнберґу і подав ідею, щоби в нас у таборовому осередку СУМу щось таке запровадити. Карпенко-Криниця підказав назву "Молодняцький Шлях". Я особисто на великому аркуші паперу оформив синім кольором заголовок і віддав, здається, пані Олі Бараник. А вона з іншими подругами почала збирати і поміщувати різні новини з табору та просумівське життя.

[[{{ns:image}}:Shushko.jpg |thumb|Василь Шушко - автор спогадів]] 

Через два дні одна з тих подруг графічно намалювала калину, а під нею козел п'є з пляшки горілку і ще щось надписала. Всі збагнули, що малося на увазі поета Петра Кізка і Калинника, що любили часами успокоїти свою душу чаркою. Зрозуміло, що Калинник дуже образився і вніс скаргу на осередок в Ауґзбурґу та Тереновий Провід. Щоби полагодити справу приїхав з Мюнхену др. Ярослав Дзиндра. Дав мені догану, що я не доглянув зі сторони Організації, хоч я взагалі не належав до редакції, але змушений був від наших молодих подруг "редакторів" перепросити Калинника і Кізка і так справу вдалось полагодити. Стінна газета щезла і донині її слід пропав!

Голова осередку Якимців, з часом почав дуже неґативно висловлюватися про СУМ і взагалі про життя на чужині, мовляв: "Якщо б я був тепер в радянській Україні, я міг би бути вже Генералом!". Зрозуміло, що такі вислови багатьом не подобалися, і з ним почали дискутувати інж. Коваль' і Олекса Калинник. При цьому Калинник прямо заявив: "В СУМІ тобі нема місця!". Після цього Якимців виїхав на працю до Бельгії, а на його місце убрали Ярослава Шміґля.

Дуже скоро СУМ розширив свою діяльність, створено осередки у всіх трьох зонах Німеччину. Не було такого скупчення українців, де не було б осередку СУМу. Тому 24-26 березня 1948 року був скликаний перший конгрес СУМ в Ауґзбурґу, на який прибули делегати від 46 осередків, які об'єднували 3.700 членів. Обрано Центральний Комітет СУМ, у складі 14 осіб, Контрольну Комісію і Товариський Суд. На голову вибрано М. Сердюка, також було схвалено програму організації і статут. Було розглянуто пропозиції про прапор і емблему СУМу. Прапор синьої барви з жовтою емблемою. Навколо того розгорнулася широка дискусія [2].

СУМ невдовзі поширив свою працю на цілу Європу та заокеанські країни, почали організовуватися осередки в Арґентині, Парагваю і Венесуелі. СУМ зміцнив свої позиції, але інтенсивно продовжувалася еміграція і, природньо, сумівці виїжджали до різних країн, залишилися рештки кадрів, їх різними способами треба пов'язати докупи. Найбільше причинився невсипущий Калинник і, де тільки міг, відстоював позиції СУМу.

За порадою Проводу ОУН з участю СУМу в березні 1948 року зорганізовано величезну демонстрацію з нагоди 15-тої річниці голоду на Україні 1933 року. У демонстрації брали участь кілька тисяч осіб, між ними визначні суспільно-громадські і політичні представники української еміграції: проф. Кононенко, проф. Вовчук, проф. Мірчук, проф. Чуйко, д-р Мірчук і багато інших. Похід простягався від Рамерсдорфу і завершився Службою Божою у Протестантській церкві св. Маріянни над Ізаром. Про успіх цієї демонстрації писала дуже широко майже вся преса американської зони. Ця демонстрація показала спроможність нашої громади, навіть серед невідрадних обставин, провадити певну діяльність спільними силами в користь нашої батьківщини. Успіх цієї акції заохотив наших суспільно-громадських діячів до різних організаційних заходів і з'їздів.

[[{{ns:image}}:CYM_Kinsburg.jpg|left]]

Після того відбулися різні з'їзди, конференції в Мюнхені, Фраймані, Ауґзбурґу, Новому Ульмі та в інших місцевостях наших поселень. З Німеччини більша частина молоді зі своїми родинами виїхала до заокеанських країн, а між жими також наші провідні члени ОУН, і тепер тягар суспільно-громадського життя перейшов на організацію СУМ. Одночасно почалася заплянована реорганізація рядів СУМ, бо підросла молодь, яку треба було включати до рядів організації, треба було організувати курси, вишколи, улаштовувати свята різних національних річниць і т.д.

Наприклад, ми влаштували зустрічі осередків Ділінген, Новий Ульм, Кляінкетц під відкритим небом у лісі коло Ґінцбурґу, де я виголосив реферат у річницю смерти С. Петлюри. Ми часто зустрічалися у такій обстановці, я виголошував реферати на різні виховні теми, наприклад, "Проголошення Закарпатської України". Так старалися заохотити молодь, що залишилися в місцях поселення в Баварії та інших краях Німеччини, до організаційного життя.

Наші заходи не завше були успішними, бо рештки таборів ліквідовували, а людей переміщували до інших місць, де треба було насамперед організовувати українські громади, тому навіть з власної ініціятиви деякі сумівці бралися до такої праці. 1949 року мене послали на вишкіл, що відбувався у лісі біля Дегендорфу, тобто так званої "Першої лінії". З табору я виїхав ще з одним нашим членом – Турчином. У таборі було 38 учасників. Командантом вишколу призначено полковника Побігущого (Рена), Головним інструктором був Козак та інші викладачі, деякі з них були учасниками вишколу: Рихтицький, Громенко-Кирот, Скіра, Камінський, Я. Шарко та інші. Табір був дуже добре влаштований. Мені найбільше подобалися виклади друга К., який досконало володів теорією з ділянки розвідки та контррозвідки. Другим був командир Громенко, що практично, з власного досвіду, показував як треба непомітно пересуватися в терені, щоби не залишити за собою слідів, також як треба захищатися проти панцерів, копати протитанкові рови та мінувати різні об'єкти, а головно мости та рейки залізниць. Про інформацію та пропаганду говорив Любомирський, про технічні справи, зв'язок та радіо викладав Кирот, про гігієну докладав д-р Скіра.

Слухали ми також про організацію адміністрації та скликання зборів, особливості громад та психольогію натовпу.

[[{{ns:image}}:Shongav.jpg |thumb|Богослужіння у таборі Шонгав (1959)]] 

Недалеко від табору перебував також Мирон Матвієйко зі своєю охороною, яка мала відійти з ним до Краю, але вони не брали участи у вишколі, а готувалися окремо. Ми, курсанти, могли зголошуватися на розмову до Мирона, з чого багато друзів скористало, а також і я. Після розмови враження про нього залишилося досить добре, а навіть скріпилося довір'я: він говорив, що хоче запізнатися з людьми з першої лінії, бо, на його думку, йому доведеться зустрічатися в майбутньому з ними.

Табір одного дня відвідав також Провідник Степан Бандера, ми всі виструнчені разом з інструкторами слухали його промову звернення,у якій він коротко з'ясував загальну ситуацію на міжнародному відтинку та в Організації і говорив про потреби тісного контакту з Україною. Він сказав: "Ті, хто вирішить добровільно йти на Україну, мусять бути свідомі того, що дорога дуже небезпечна і часом можуть скластися такі обставини, що треба буде віддати життя; і через те, заки рішатися, ще раз треба передумати свій вибір, щоб пізніше в тяжкій ситуації не обтяжувати себе і своїх друзів. Якщо хтось не захоче ризикувати своїм життям, ніхто не буде брати йому цього за зле, бо тут на еміґрації також дуже багато праці, де можна прислужитися нашій Визвольній боротьбі." Після зустрічі з Провідником ми мали дуже піднесений настрій і, на мою думку, мабуть не було такого, щоби завагався у своїх рішеннях.

За кілька днів ми роз'їхалися до своїх таборів. Я повернув до табору, з якого вже більше половини мешканців емігрувала, а ті, що залишилися, готувалися на переселення до іншого табору в Ляйпгаймі, де перед тим були жиди. Я також виїхав, бо мої співмешканці порозбігалися хто куди, а я залишився тільки із Сагайдачним та Подусовським, що повернувся з курсів печаткарів у Мюнхені.

У Ляйпгаймі ми підшукали собі кімнату на краю табору біля офіцерського казино під дахом. Ми не дбали про якісь вигоди, бо мої друзі вже оформили документи до Америки, а я очікував команди до відходу, якої треба було чекати довше, ніж я сподівався,

У міжчасі до Ляйпгайму перевезли також рештки табору з Корнберґу, разом з таборовиками приїхав також обл. Провідник проф. Ратушний (інвалід, їздив тільки на візочку, його скалічили в кацеті Бухенвальд, уродженець Наддніпрянщини). Морально дуже висока особистість. Він перебрав Провід ОУН над тими, що ще залишилися або ще не встигли виїхати. Треба сказати, що з попередніх провідників майже ніхто не залишився, за винятком д-ра Галамая, що також оформив папери до Америки. Тепер він улаштувався на працю у супер-офісі машиннотехнічної господарки, я влаштувався до переселенчого бюра, де оформляв документи тим, що хотіли виїжджати, і так став "незалежним" від таборової вівсяної зупи. У міжчасі в таборі відбулася досить помітна подія нашого еміграційного життя...




''1. У книжці споминів "Крізь тюрми, підпіля і кордони" Евген Стахів на сторінці 221 пише: "Перший Осередок СУМ я організував в Ауґзбурґу". Таке твердження не відповідає правді. Як я вже згадував, Стахів приїхав до Ауґзбурґу З Калинником, Рябошенком й Сердюком і поселився в моїй кімнаті, де містила¬ся Канцелярія Окружного Проводу ОУН. Але мій сусід інж. Боровик, член мель-НИКІВЦІВ, зауважив, що вони у моїй кімнаті, постукав і попросив пана Стахова, ЯК свого знайомого з Чехо-Словаччини зайти до нього на хвилинку. Коли пан Стахів повернув, наші розмови про СУМ вже були закінчені. Тоді ми з Гриневи-чем узгіднювали членів Ініціятивної групи, що мала скликати верші установчі збори СУМ. Не розумію, навіщо таке писати та поширювати неправду. Взагалі, КОЛИ читати його спомини, то аж роїтся в голові. Але пан Евген Стахів знаний як такий, що любить себе підхмилювати соціалістичними радянськими ідеями. А тепер, коли почав відвідувати Україну, ще більше підкріпив себе соцкомуніс-тичною заправкою української марки, що заохотило писати та виступати в ролі Дон-Кіхота з Санчопансою вкупі і бити уявні українські горшки. Йому треба співчувати, що так далеко покотився.''

''2. Найкращий виступ, на мою думку, був Рихтицького, який пов'язав його з боротьбою молоді УПА на рідних землях.''