Дмитро Донцов "Стати подібними до Них!"
Дмитро Донцов є відомим українським мислителем та ідеологом. Цікаво, що серед його творів є й один, присвячений Спілці Української Молоді, який розміщуємо нижче:
СТАТИ ПОДІБНИМИ ДО НИХ!
(Промова д-ра Д. Донцова виголошена на святочній академії у Монтреалі в залі Плято 10.ІХ.1950 в пам’ять процесу Спілки Визволення України і СУМ-у в Харкові)
Молодь нашу, яка 20 літ тому повстала проти Москви, згадуємо з почуттям гордості за націю. Кілька лиш років по Крутах і Базарі, коли рвали й гризли Україну московські собаки, молодь знов готується до зриву, знов розгортає національний прапор: свідоцтво незнищимої сили нашої Правди.
Нині, коли повінь туподумства, трусості, еґоїзму і зради заливає світ; коли лицеміри кричать про мир, затикаючи вуха, щоб не чути стогону мордованих націй; коли розбійники зі Сходу сидять у Раді народів, замість висіти на шибеницях; коли світ трясеться, мов крілик, перед червоним давуном – Україна не бере участи в цім божевіллі. У підземеллі, у боротьбі, громадить дальше свої сили. Як двадцять, як тридцять літ тому.
З затиснутим віддихом прислухалися ми у Львові радійовим звітам з комедії харківського процесу Спілки Визволення України та СУМ-у; хотіли збагнути, що сталося з молоддю, яка була здесяткована ще перед фарсом судової розправи. Це був для нас болісний, але й кріплячий доказ, що Україна не стане на коліна, не цілуватиме руку ката, – хоч це й робили деякі перекінчики; що Хрест і Отчизна все будуть на нашім прапорі, хоч би мільйони людської комашні в модерних хмародрапах поклонялися золоту й мамоні.
Пам’ять жертв харківської розправи заповажна річ, щоб виголошувати святочні балачки, які забувають, вернувши додому. Скільки ж то буває святочних обходів, на які з’являються як на забаву, розривку, як на концерт, де пам’ять згадуваних є лиш претекстом. І як такі обходи нагадують ті, проти яких гремів пророк Ісая:
"Нащо мені множество жертв ваших – говорить Господь, – сходин святочних не можу більш стерпіти... Бо беззаконність іде разом з святами вашими! Ненавидить душа моя ваші свята. Тягарем вони стали мені, важко мені зносити їх! Молитов ваших не чую… Обмийтесь, станьте чистими! Геть відкиньте ледачі вчинки ваші, перестаньте чинити зло! Шукайте Правди, рятуйте пригноблених, а тоді прийдіть до мене!"
"Станьте чистими!" Чи не цього ж вимагає від нас нинішній день? Замало хоч би й години щирого, духового скупчення. Не сплатимо тим нашого боргу тому юнацтву. Коли той борг прагнемо сплатити; справді віддати шану їх пам’яти – мусить нас стати на щось більше. Мужністю, шляхетністю, фанатичною вірою в свою Правду, треба дорівняти їм! Так, лиш пам’ять їх вшануємо! Так, лиш віддамо поклін їх тіням! Так, лиш сповнимо їх, кров’ю списаний, Заповіт, стати охоронним валом проти східних варварів.
Не один спитає: де ж тут ті варвари? Ми ж по цей бік залізної заслони! До нас не дійдуть! Це ж тисячі миль! Не дійдуть? Їх передові стежі вже серед вас! Від Владивостоку до Індії менше більше так далеко, як від Аляски до Мексики, та цей простір за один рік перескочила Москва, яка вже тримає в пазурах Китай, вдерлася до Кореї й Тибету, є вже на границях Бірми й Індії. Завтра може бути в Парижі, над Атлантиком.
Ми, що кожному з нас смерть заглядала в вічі, ми знаємо як це робиться! Хоч і стрічали усмішками наші перестороги в щасливих країнах Заходу і тепер і по першій війні: у Львові, в Варшаві, в Букарешті, в Празі, у Відні. Що було їм до наших осторог?! Так, недавно ще ті веселі безжурні міста сліпили очі морем рекламних вогнів! Так само глушив там вуха варварський там-там джезбенду! І тисячі пар у танці відбивали закаблуки! Так само вулицями шмигляла жадібна гроша і насолоди розбавлена юрба! І так само з журналів до вас шкірили зуби задоволено-безглузді обличчя боксерів, голлівудських зірок, оголених повій, гангстерів, "бізнесменів", і – певних себе – політиків. Все було "окей"!
І нагло… У вогонь і в дим, в попіл і кров, обернулася та пишнота. З грюком впала залізна заслона. А з-за неї лунали крики катованих, стогін рабів і брязкіт кайданів. Як у дні Ноя, коли теж розбавлені люди їли, пили, женилися й плодилися, сміялися й веселилися, аж поки потоп не знищив всіх. Хто по першій війні, над Вислою, над Дунаєм, над Влтавою, цікавився тими, що впали під Крутами чи Базаром? Або молоддю з СУМ-у? Хто по другій війні, над Тібром, над Сеною, над Темзою, цікавиться ними, або акцією УПА? Хто думає, що там, на розлогих полях і степах України, рішалася і їх справа? Справа їх свободи й незалежності? Що наше Вчора це їх Сьогодні, або Завтра?
Мир вже скінчився! Не лиш за залізною заслоною, не лиш в Кореї й Китаї, – але вже у Франції, в Сицілії, над Ельбою, в Дельги, на Філіпінах, в Брюсселі, в Індонезії, – вже поллялась і ллється кров, падають трупи. Мільйони червоних варварів в усіх столицях Заходу готуються до різанини й убивств. Десятки тисяч явних і замаскованих наймитів комуни готуються, мов зв’язану худобу, кинути вільні ще народи, як жертву, до ніг московського тирана. У кожнім народі утворилися два табори, ворожі собі на життя і смерть. Світ стоїть під знаком громадянської війни, і бідні ті, які мріють, що її удасться оминули! Те, що переходила недавно Еспанія, переходила й переходить Україна та інші країни під московським п’ястуком, – загрожує всій земній кулі. Степінач, Міндшенті, – це було тільки повторення того, що сила диявола чинила з греко-католицькою Церквою на галицькій, і з греко-православною Церквою на Наддніпрянській Україні раніше. А те, що відбувалося на розправі – і поза розправою – з українською молоддю в 1930 році, – хто знає, чи не загрожує завтра тутешній молоді теж? Чи не час зрозуміти це? Чи не час скінчити танець на вулкані? Припинити бенкет під час чуми, яка вже швендає з лопатою довкола? Чи не час і юнакам нового покоління і тутешній молода приглянутися минулому? Приглянутися юнацтву, яке – двадцять літ тому – каралося й змагалося за свою і вашу свободу? Рятуючи ваші достатки тут, ваш спокій, ваш комфорт теж? Чи не час навчитися від тої молоді – як жити і як вмирати? Навчитися її гарту й посвяти? Подумати – в цю ІІ-у годину – про те, які дороговкази вона лишила? – на тому страшному шляху, який Господь простелив їй тоді, а європейській молоді нині? А завтра може ще якійсь?
Що ж це були за дороговкази?
Мертвих мовчать уста. Не словами промовляють вони до нас, а ділами. І коли б ті діла їх нагло встали перед вашим духовим зором; коли б у серцях ваших спалахнуло полум'я, яке горіло в них і гнало до чину, – ви б зрозуміли – що, вмираючи, переказали вам ті, що „без пори скінчили свій тернистий шлях". Вони б сказали:
Брешуть слуги диявола, говорячи про мир, бо безнастанну війну несуть вони в родини, в народи, в континенти. Бо гірше війни їх мир, бо в часі незахмареного миру вмирає від зорганізованого Москвою голоду на Україні біля 7 мільйонів людей.
Вони б сказали вам: не думайте, що в сусідстві з царством жаху і темряви довго зазнаватимете радості спокою. Бо в день радості над тими розпадеться кара, які – як Пилат – для святого спокою, умивали руки в крови невинних народів, мовчки приглядаючись, як на Голготу вступала одна нація за другою.
Вони сказали б вам: нема миру, де нема Божої справедливості. Нема миру, де в одній половині світа проститується душу людини; де купується і продається її совість; де запльовується її честь, де в болото топчеться її людську гідність. Не буде мира й там, де пактується з Нечистим, бо правитель, який такий пакт підписує, губить свою душу і свого народу, розхитуючи його установи, нищучи традиції і мораль, заражуючи його бакцилами брехні, розкладу і зради.
Та наша молодь, що її пам’ять згадуємо, сказала б вам: не вірте, що комунізм бореться за ту чи іншу систему, політичну або соціальну. Він бореться проти Розп’ятого, проти Христа. Він хоче, щоб не світилось Його ім’я між нами. Щоб не була воля Його. Щоб царство Сатани почалося на нашій землі. Хто вміє поза тілесну обологу глянути в духове лице слуг комунізму, той в кожнім з них уздрів би обличчя чорта. Тому й найбільше своїх слуг вербує він середи тих, які виреклися Христа або Його ніколи не визнавали.
Тому в війні, яка вже запалила світ, не може бути нейтральних, що несуть і Богові свічку, і чортові кочергу. З двох стін, що зударяться, одна впаде, друга зостанется. Але нейтральних витовчуть всіх вершинки Апокаліпси, що за ними йде пекло і смерть. Від них не відкупитеся! Не відпроситеся! Їм можна лише служити, або їх взяти за горло.
Коли б тих, чию пам'ять згадуємо, могли б почути ми голос, – вони б сказали нам: марно плачете й нарікаєте, що віддані на поталу злу, що відступив від вас Господь. Подумайте краще, чи то не ми або батьки наші, від Нього відступили? „Бог люті зла не діє без вини нікому!” – ні одиницям, ні народам. І чуд не сподівайтеся, коли віри не матимете. Лиш там, де є віруючі, творяться дива.
Вони сказали б вам: не дайте себе баламутити дрібним або фальшивим ідейкам федерацій, світових урядів, об’єднаних націй і т.п., ні соціалізмові. Марксист соціалістичний, не видовбає ока марксистові комуністичному! Або „людовий фронт” з ним робитиме, або ласки його запобігатиме, завше знаходячи з ним спільну платформу – безбожництва. Ідіть під одним гаслом, під одним прапором – Хреста і Рідної Землі, як ішла СУМ-івська молодь тоді, як іде УПА тепер, як ішли вояки української армії й повстанці визвольних змагань тридцять літ тому, як ішли Мазепинці й Хмельничани, як ішли воїни Ігоря-князя.
Сказали б вони вам: не вірте в Росію, – червону, білу чи зелену. Вогненною чертою від неї мусить відгородитися Україна! Зробити все, щоб довести до поділу потворної імперії, яка живе розбоєм, грабунком і мордуванням народів. Не вірте, що шлях до визволення – це шлях крутійства або капітуляції, шлях Тичин, Крушельницьких, Студинських або Костельників. Шлях визволення, це шлях, якім ішла та СУМ-івська молодь, шлях тих, що вірять в себе, в свою велику ідею; що вірять, змагаються, падають і встають знов.
Особливо ті, що народилися в цій країні, – нехай не думають, що справа, за яку накладали головами члени СУМ-у на Україні, це справа давньої історії, далекої країни. Повторяю: їх Вчора може статися вашим Завтра! З одного дня на другий кожний з вас може стати віч-на віч з завданням, що перед ним стояв двадцять літ тому СУМ. Кожний шмат землі є нині тереном боротьби. Київ, Львів, Відень, Париж, Монтреаль. Коли хочете дорівняти тим юнакам з України, відкривайте тут незрячим справжнє обличчя Москви! Кричіть глухим! Рідним, знайомим, чужим і своїм! Вдома, у товаристві, в пресі – коли ви працюєте пером! З трибуни – коли ви трибун! З казальниці церковної – коли ви священик! Демаскуйте брехню! Не слухайте в вашім середовищі приятелів червоних, ні теперішніх, ані „бувших”! Тих, які в трагічний час для нації, були остільки дурні або нікчемні, щоби тут, у вільній країні, – служити москалям. Не слухайте фальшивих гуманітаристів, які в ім’я „людяності”, милосердяться над аґентами 5-ої колони, навіть на гарячім вчинку прилапаними, – як над „заблудшими братами!”
Колись, коли – як нині Заходові московський деспот, загрожував свободі Еллади, Пилип Македонський, великий Атенський трибун Демостен, перестерігав земляків: „не удасться вам побороти ворога зовнішнього, поки не приборкаєте його агентів в середині міста!” Не майте милосердя до них! Не толеруйте в своїх товариствах, не заничищуйте себе приставанням з ними! Не вірте їх брехням, каяттю і побожним мінам! По ділах пізнавайте їх! Бо завше, як лиш починається акція протесту проти комунізму, – кричать вони, що це „не на часі”, що „тут так не робиться”, що тим „пошкодимо собі”; що брати участь в протесті не обов’язково, хто хоче, нехай, а хто не хоче, най вдома сидить.... Або з-за плота кидають нам колоди під ноги, дуже аґресивні й „принципіальні", коли йде про дрібну партійну гризню, і „нейтральні", коли йде про антикомуністичну акцію.
Коли б юнаки з СУМ-у, яких пам’ять згадуємо, могли промовити до нас; коли б відкинули на бік свою скромність героїв, – вони б сказали вам: станьте такими як ми! Хай не гасне у вас вогонь завзяття й посвяти! Хай в десятеро могутнішою стане ваша сила духова! Знаєте, що біснуваті, коли в них вселився дух зла, стають в десятеро сильниші. Цей дух зла, що вселився в червоних, – можна збороти не скорше аж протиставите йому ще сильнішу духову міць, міцнішу волю, упертішу думку! Хай непохитним буде ваше „вірую”! Тут – друзі, там – вороги! Одним – приязнь, помста – другим! Одним – любов, другим – ненависть! Тут – біле, там – чорне! Тут – наша Правда, там – брехня диявола, „отця лжи”. Не вживайте крутійської мови раба! Хай буде ваше слово – „єй-єй, ні-ні” бо решта „від лукавого”! Не грішіть словоблудством хай ваш язик, плямуйте зло! Беріть за взір слова Івана Вишенського: „навчився я від Христа Істини, без похлібства, лож ложжю, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, диявола дияволом звати!” – хоч би й всі сильні світу цього падали перед ним на коліна. Нехай не заломлюється завзяття у вашім серці! Не будьте літеплими, в яких і мертвий гнів, і нежива любов. В яких замість вогню у серці – лиш чад і дим. Сказано бо, що їх виригне Господь з уст своїх. Хай горить, не гаснучи вогонь посвяти й боротьби в ваших душах. Пам'ятайте: хто гнівом і любов’ю хоче запалити інших, мусить сам горіти! Мусить і згоріти, коли хоче, як смолоскип, світити іншим у тьмі!
А молодь СУМ-ська нехай знає, що перебрання нею старого прапору СУМ-у, її зобов'язує. Не бійтесь, що ви ще самітні; що мало вас. В цім ваша сила! В самітності! Не журіться, що наклепами й брехнею обкидатимуть вас, що вас ненавидітиме світ. Бо й ті юнаки, які вмерли, щоб вічно жити, знали, і ви повинні знати, що, хто є з цього світу, того й світ цей любить. І він мусить ненавидіти тих, які забігають небезпечно на перід; які не йдуть широким, битим шляхом безжурної, спілої людської отари. Але тільки ті, що рвуться на перід, що йдуть вузькою, стежкою, серед наклепів і глуму дурних, – тільки ті не дають спати катам! Тільки такі свідчать перед світом і своїм народом, що наша справа ще не вирішена! Тільки такі, мов магніт, притягнуть нерішучих, запалять хитких, згуртують завзятих! Тільки такі виведуть народ в землю обіцяну із тьми, із смороду, із неволі! Як тії Левити, які привели народ у вільну землю, через пустиню, через голод і зневагу, через зраду фальшивих вождів й тупої голоти, що кинула Бога й воліла вертати в фараонове ярмо.
Не будьте розпачливі, що залізна долоня Божа немилосердно товче вас, як товче і цілу Україну вашу і батьків ваших! Не знаємо задумів Провидіння. Та коли його удари сиплються на нашу країну ось вже 33 роки, немилосердні, не зломивши її духа, ні завзяття, – то чи не є наша нація з того шляхетного металу, що з нього куються леза мечів? Чи не б’є нас доля, щоб зробити чистими, зробити шляхетнішими, зробити твердими і гострими для тої великої місії, що нас жде?
Молоде нове покоління, яке зросло на заповітах старого СУМ-у, вже перейняте вірою в це післанництво нації і своє. Ось маніфест одного з многих з тої молоді, що перейшли страхіття війни, революції і вирвались із пекла, поета Бори:
"По світі всім розбрелись ми, мов діти,
в вогні згоріли нам батьки і хати,
Мільйони інших гинуть в казематах...
Там кожний вмре, як ще досі не вмер.
По світі ідемо мов пророки,
Втерявши все, не ласі земних благ,
Чужино! Вір нам! Квіти кинь під кроки
Й не став запор на наш тернистий шлях
По світі цім ідемо в білих тоґах,
Нам Правда світить з віч,
її ми слово сієм по дорогах,
Несемо смолоскипи в темну ніч!
Бо доля нам судила,
Незрячим путь в життя вказать,
Щоб наша сурма всіх зі сну будила,
В останній бій із Сатаною стать!
Позір чужино! Ми свідки пекла на землі, І лиш ми
Бо сталлю стопи наших ніг підбиті,
В вогні гартовані з кривавих літ,
В чужину йдем, щоб рідний край любити
Й вогнем відплати запалити світ.
Нехай кричать про мир, хай радять над спокоєм.
Хай дебатують, діляться жерлом,
Ми ж до кінця будемо йти пробоєм,
З вогнем в руках, з піднесеним чолом,
Бо духом – ми пани!"
Оцим духом, духом не плебеїв, а вільної нації, горить нинішня молодь України. Цей же ж дух і тих, які – безконечною чергою – двадцять літ тому, воліли втратити голову, ніж схилити її перед катом. Це їх кличний дзвін! Це їх Заповіт! Це борг їм, який має сплатити покоління, що прийшло після них, на якім би відтинку фронту їх не поставила Доля… Стати подібними до них! Коли таких наших Левитів знайдеться хоч трохи серед байдужої юрби, – це буде справжній і гідний поклін перед тими незабутніми тінями.
Кожна країна, тепер і ця, – живе на вулкані. Завтра може він вибухнути. Завтрашній день може покликати всіх нас, старих і молодих, мужчин і жінок, піти їх слідами. Перед обличчям того самого неситого ворога. Вчімся від них, від тих, чию пам’ять нині згадуємо! Борімся з власною неміччю, з маловірством, з оспалістю, з розкладом серед нас самих! Борімся безнастанно, щодня! Хай молодь СУМ-івська стане гідною старого прапору, хай гуртує коло нього відважних, завзятих і гідних! Чесних, чистих і сильних! Розгортайте широко ваш Стяг! Яскравими знаками виписуйте на нім ваші букви – С–У–М, не ховайтеся з ним, не виступайте анонімно! Бо коли так робитимете, кого ж згуртує ваш прапор?
Хай буде емблемою вашою не заплакана мати, не покинута дитинка, а ті мужі, які, їх визволяють, скупі на слова, багаті на чини. Ганьбою є безсилий плач і журба! Борці не квилять, а борються. Хай яснітиме на вашім прапорі той Хрест, що яснів на козацьких прапорах, над Трузубом. Пам'ятайте, що патрона Києва, архистратига Михаїла малюють з мечем! Його духа плекайте в собі! І силу душевну. Щоб як отару овець бездумних не передушили тут нас завтра вовки, що тридцять літ гризуть нашу країну! Щоб злучити ваші зусилля з зусиллями тих, що боролися й гинули, встають і борються там!
Щоб в пожарі світовім, в змагу з царством диявола, зайняла Україна належне їй, місце передове! Щоб гідно сповнила Післанництво, яким благословив її Господь.
Щоб сповнився Заповіт Шевченків! Щоб вражою, злою кров'ю волю окропила Україна! Щоб вас, молодих, які ще діждуть того дня, – вітав вас вільний Київ дзвоном перемоги!
