Василь Шушко "Про СУМ, літні табори і мого друга Володимира Леника"

Матеріал з CYMwiki
Перейти до: навігація, пошук
Sushko.jpg

Спогади Василя Шушка під назвою "Завдання виконав" з'явилися друком у 2000 році у місті Львові.

Василь Шушко був одним із організаторів Спілки Української Молоді на еміграції, а також активним членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Варто відзначити, що В.Шушко був особистим охоронцем Провідника Степана Бандери.

До уваги читачів пропонуємо розділ із книги Шушка "Завдання виконав", який розповідає про діяльність СУМ в Німеччині в 1950-х роках.'

ПРО СУМ, ЛІТНІ ТАБОРИ І МОГО ДРУГА ВОЛОДИМИРА ЛЕНИКА

Наші українські установи, наголошую ще раз на тому, старалися усіма доступними засобами поширювати правду серед чужинців про Україну — насамперед, що це окремий народ, який має свою мову, культуру та історію. Чужинці, особливо в європейських державах, вважали нас росіянами, зрозуміло московська пропаганда зі свого боку старалася всіма засобами такі погляди закріпити. Щоби переконати німців у неправильності розуміння Східної Европи, було вирішено вже в початкових школах ввести лекції на тему України. Бракувало літератури, з якої могли би користати. На наші прохання перед відповідними міністерствами про неправильне вивчення географії і історії Східної Европи, деякі урядовці закликали не нарікати, а підготувати німецькою мовою історію України та інші матеріяли, щоб ввести їх до програми навчання.

Друг Володимир Леник через СУМ старався втримувати зв'язки з різними організаціями. Однією з таких організацій був Крайс Юґенд Рінґ, а також Інтернаціоналер Арбайт-скрайс, який очолював Ернст Бавман. Щоби налагодити працю, він аапросив Леника та членів СУМу на зустріч-семінар закінчення навчального року у Педагогічному Інсштуті. Після семінару та різних гутірок з рамени СУМу В.Леник, В.Сушко, М.Філь, В.Зброжик, С. Бовдій запросили всіх учасників відвідати наше видавництво, яке на той час було досить репрезентативне. Ми були дуже зацікавлені у тому, щоби чужинці побачили нашу установу. Розрахунок простий: понад ЗО молодих учительок приступлять завтра до навчання німецьких дітей і вони вже правдиво будуть розповідати про українців та Україну, що окупована росіянами. І ми не помилилися, бо довгі роки після того втримували з ними контакти, деякі навіть пишалися тим, що у своїх клясах впровадили години про Україну. Я разом з Бенцалем пригостили їх кавою і солодким безпосередньо в бюрі, а за дозволом проф. Ленкавського запросили їх на вечірку до кафе Ґастайґ. За якийсь час було враховано слушні зауваження німецької сторони про брак німецькою мовою історії України, тому за старанням професорів Ленкавського і Володимира Янева появилася "Історія України" (Ґешіхте дер Україне) Наталії Полонської-Василенко, що частинно задовольнило наші потреби на тому відтинку.

У Мюнхені на Дахауерштрассе, 9,7-го червня 1952 року було скликано крайовий з'їзд СУМу. На той час голова контрольної комісії Микола Кравчук вже виїхав до Америки, тому, як заступник голови ще з одним членом Миколою Яременком, ми перевіряли діловодство. На з'їзді я відчитав звіт, в якому просив уділити уступаючій управі абсолюторію, хоч під час перевірки ми ствердили, що не осягнуто бажаних успіхів. Це пов'язувалося із виїздами до інших держав з Німеччини. Вибирають голову осередку, а за один або два тижні він виїжджає. Розпорошувалися осередки у зв'язку з переміщенням до різних таборів.

Така колотнеча тривала майже три роки, коли виїзди припинилися — життя трохи нормалізувалося. Але навіть за несприятливих обставин деякі сумівці, а серед них Володимир Леник, виявляли різні ініціятиви. Він ще в Ляйпгаймі заініціював зліт сумівців —"стрічу", з'їхалися спілчани, що були розкинуті по всій околиці і, мені здається, що ця стріча започаткувала пізніше всі наступні зустрічі у Німеччині, вони проводяться досі, на них читають реферати, справляють різні гутірки, теренові ігри та інше.

Провід ОУН був дуже зацікавлений, щоби впровадити нормальні вишколи для молоді, але тоді їх було важко провадити, бо життя наших громад ще не було унормоване. Тому Зродилася думка у Володимира Леника зорганізувати відпочинково-вишкільні літні табори, що було вповні підтримано верхами. Такий перший табір він зорганізував з учителем Василем Матвієйком, який жив у Шонґав. Першого року табір був не дуже великим, здається, з сорок юнаків, але вже наступного року кількість таборян зросла. Життя громад почало нормалізуватися, водночас почали також виявляти свою діяльність осередки у Новому Ульмі, Амберґу, Тамбурґу, Дюссельдорфі, Ауґзбурґу, старалися урухомити діяльність осередку і у Мюнхені.

На той час, незважаючи на посилені заходи крайової управи, не вдалося впорядкувати діяльність членів СУМу, це утруднювалося розпорошенням людей по всій території Німеччини, та слабою організацією осередків. Управи осередків та відділи юного СУМу не присвячували належної уваги справі організації членів, не звітували та навіть не присилали списків членів, хоч про те їм нагадувалося. За приблизними підрахунками, на той час було зафіксовано 25 осередків (500 членів), але діяльність не пожвавлювалася, бо старші сумівці перестали бути активними, а молодші не мали відповідної підготовки. Отже, для активізації праці і вишколу залишилися тільки табори, де ще також не набуто великого досвіду.

Виховна праця крайової управи СУМ зводилася до таких напрямів: літні табори для юнаків і юначок, різні сумівські зустрічі, переселення сумівців з Німеччини до інших держав, посилення праці по осередках, влаштування на місцях проживання вишкільних курсів, кольпортаж журналів для молоді, поширення книжок у чужих мовах (також серед чужинців). Крайова управа вислала гурток сумівців до Англії, щоби дати змогу пізнавати організацію поза Німеччиною, пізнавати нові методи виховної діяльности СУМу, які можна застосувати і в Німеччині. Крайова управа також висилала до осередків обіжники для внутрішної діяльности, але, на жаль, це не мало великого успіху, лише дехто улаштував сходини та імпрези. У попередніх роках не було змоги улаштовувати вишкільні курси, бо не назбирувалося кандидатів на курсантів. Щойно 1962 року організовано вишкільний курс у Дюссельдорфі від 7 до 9-го грудня. Справа поширення серед юнацтва українських часописів та книжок не увінчалася успіхами, бо багато молодих людей не вміли та не хотіли читати українською мовою, хоч крайова управа була дуже настирливою.

Коли узагальнювати підсумки комплексної діяльности СУМу серед українських громад, то все-таки треба ствердити, що члени виявляли на відтинку суспільно-громадської праці деяку ініціятиву і жертовність. Майже всюди осередки СУМу, а також поодинокі члени керували громадською працею. У новостворених українських оселях члени СУМу очолювали різні громадські установи, місцеві представництва, а в Новому Ульмі, Нюренберґу, Ауґзбурґу, Гамбургу, Гягольштадті та в інших містах сумівці самі організовували національні імпрези і так піднімали громаду з оспалости.

Дуже важливу ролю відігравали сумівські зустрічі з громадянством, це оживлювало громадське національне життя. Треба також наголосити, що провідник СУМу В. Леник всіляко розвивав зовнішні зв'язки, які традиційно підтримувалися з Юґенд Рінґом, Міністерством для справ Втікачів, Католицькою Німецькою Організацією Молоді ІМКА, Організацією Шлезької Молоді. Не занедбувалася зовнішня Праця у літніх таборах: виступали перед чужинцями під час різкій зустрічей, це приносило велику користь для визнання нас» Українців. Члени СУМу підтримували контакти з німецькою молоддю, часто виступали у німецьких школах з рефератами про Україну, писали листи до німецьких видавництв та журналів зі спростуваннями різних неправдивих інформація про Україну, що появлялися на сторінках преси тощо.

Дуже великою проблемою залишалися фінанси, бо не знайшлося відповідної людини, яка могла б фахово займатися тими справами. Після перших років, коли з ініціативи В. Леника було заведено літні вишкільні табори, СУМ заліз у такі борги, що 1957 року вже не виявилося засобів для організації табору. Десь на початку червня покликав мене п. Бенцаль до Провідника. Там вже сидів С. Ленкавський. Провідник звернувся до мене:

— Друже Василю, надходить час для влаштування сумівського табору. Нам відомо, що там великі борги, будете мати клопоти, але ви знаєте, що ми приділяємо дуже велику увагу, щоб такий табір відбувся і тому вирішили, щоб ви перебрали фінанси і господарку табору. На початок Євшан (Бенцаль) зорганізує трохи грошей і думаємо, що з головної каси дещо надійде, отже, готуйтеся.

На це я відповів:

— Але, друже Провіднику, я не є членом крайової управи, на те він з усміхом:

— Нічого, зате Ви маєте гроші. Викрутитися мені не вдалося.

— Добре, друже Провіднику,я постараюся, що буде в моїх силах.

— Старайтеся, й поговоріть з Леником, працюйте з ним разом.

Богослужіння у таборі Шонгав (1959)

Будувати табір я виїхав до Шонґав особисто, щоби не розтринькувати грошей, попросив знайомого, що замешкав в Шонґав, мені допомогти. СУМ була єдиною організацією, яка виявляла ініціятиву того часу, але не могла через брак відповідних коштів розвинути її. Фінансовим референтом вибрали Щ. — безнадійного нездарника, що не знався на господарці, а своїми вчинками серед молоді приносив тільки шкоду. Тому щоби активізувати молодь і оздоровити ситуацію, мені доручили фінансову та господарську справи.

До табору з'їхалося багато сумівців, також з Франції, з Бельгії та Австрії. Командантом табору було призначено Романа Дебрицького, головним вишкільником — Володимира Леника, його помічником — Стефана Костюка, який займався одночасно висилкою кур'єрів на Україну, працювали також Рен-Побігущий та інші вишкільники.

Тепер дещо про господарські справи. Бенцаль позичив у канцлера Леськовича 7000 НМ, а я з головної каси Проводу — 3000 НМ. Отже, почав господарювати як уважав за потрібне. Заборонив насамперед стороннім людям входити до харчового магазину, поставив там ліжко для спання, старшого чоловіка Даціва призначив вартовим магазину, одночасно він заготовляв дрова для кухні. Відразу не вдавалося перебороти старі навички старших сумівців, що приїжджали на відпочинок і не були призвичаєні до такого суворого порядку, у попередні роки кожний робив собі, що хотів. У зв'язку з тим були різні незадоволення та нарікання. Я сам чув як група старших сумівців "покривджених" зібралася на площі недалеко від кухні й голосно говорила, щоби і я почув "колись було інакше, а тепер прислали якогось ..., що навіть не дозволяє яблука взяти, а ще вимагає оплату за побут!". На таке тоді я не дуже зважав, бо керувався виваженими вказівками Проводу.

Під фінансово-господарським оглядом у пластовому таборі вже давно був порядок і про окремі випади самочинства не було мови, з часом і в сумівському таборі звикли до організованости, бо побачили, що так ліпше — всі добре забезпечені, висококалорійно харчуються. З часом, хоч з труднощами, вдалось вийти на "чисті води". Пізніше реорганізували крайову управу і життя поплило у нормальному руслі.

Окремо хочу сказати кілька гарних слів про свого найближчого приятеля Володимира Леника — людину активну та ініціятивну з усіх оглядів.

Коли говорити про нього, то слід зауважити, що не всім нашим людям, певно із заздрости, подобалася рухливість В. Леника, що виокремлювався в активній праці СУМ у, також на зовнішньому відтинку. Він з рамени крайової управи СУМу влаштував тісну співпрацю з німецькими організаціями та установами, про що доходили похвали з німецького боку до Проводу. Але це не всім подобалося і почали поширюватися різні наговори і то з рядів своїх "близьких" що, мовляв, "робить собі кар'єру!" Таке доходило і до Провідника. Одного разу під час їзди Провідник запитав мене, що я скажу про Лєника, бо про нього різне говорять. Я не задумуючись відповів: "Друже Провіднику, людська заздрість безмежна. Кричать, наговорюють, бо самі нічого не вміють і не роблять". Провідник глянув на мене і далі каже: "Друже Василю, я також так думаю". Після цього усі нарікання якось втихли, а Леник далі невтомно діяв і своєю працею "замикав уста" всім своїм противникам.

Володимир Леник, крім сумівського відтинку, працював у різних редакціях як журналіст, кореспондент, редактор, але це лише одне крило його багатоаспектної діяльности, Зенон Пеленський (визначний журналіст) пропагував його постійно, але редактор Данило Чайківський не любив конкуренції, тому часом стримував його ініціятиву, він просиджував цілими ночами сам, тільки, щоб ніхто не стояв йому на перешкоді та не влазив ближче! Це, на мою думку, не найкраща його риса, бо таки треба мати довіру і до молодших, потенційно перспективних колег.

Коли говорити про Леника, то передусім треба відзначити його журналістську діяльність. Українська еміґрація та її провідні діячі відразу після капітуляції звертали особливу увагу на пресу. І не тільки на німецьку, але різнонаціональну емігрантську. З ініціятиви наших журналістів 1947 року було створено міжнародне товариство «Союз Вільної Преси». Першим головою став Роман Ільницький. Дещо пізніше активним у цій ділянці став Володимир Леник, який представляв нашу спільноту серед чужинців. На зовнішному відтинку він пробував нав'язати контакти з різними видавництвами, що займалися літературною творчістю. Посередньо він відрізнявся від інших колег своєю рухливістю. Про нього казали: «Викинеш Леника з різних недоступних зібрань дверима, а він залізе через вікно». У своїй діяльності він відшукував наших людей у різних місцях поселення і залучував їх до праці для української громади. Він писав до «Українського самостійника», «Авангарду», «Шляху Перемоги». Кілька років був членом Української групи і представником нашої групи в Раді Союзу Вільної преси та членом Президентом Союзу. Леник особливо старанно виконував свої обов'язки, головно намагався втримати лінію та заступати інтереси всіх поневолених народів. Він змагав, щоби українці були задіяні всюди, щоби чужинці усідомили рівноправність України з іншими народами. Союз Вільної Преси існував вже понад 10 років, що було відзначено ювілеєм у різних містах Німеччини: Мюнхені, Берліні, Бонні та інших містах. Він побував на різних прийнятях посадника Мюнхену та в Сенаті Берліну. Як Президент Союзу приймав різних екзильних журналістів із різних країн світу. З рамини Союзу Вільної Преси В. Леник контактував з екзильними організаціями вільних журналістів Еспанії, Франції. У висліді такої діяльности йому вдалося нав'язати дружні контакти з десятками національно свідомих журналістів у Німеччині та Европі і довести, що українці своєю активною працею в міжнародному житті користуються симпатіями, бо вміють відстоювати інтереси України. Діючи з рамини СПВ, Володимир Леник зробив кілька поїздок по Німеччині та Европі, був у Лондоні, Парижі, де у своїх доповідях наголошував на визвольній боротьбі України.

Він також нав'язав контакти з польськими журналістами Мангаймі, Кайзесляутені, що пізніше виявилися дуже корисними, В. Леник мав добрих знайомих у кожній німецькій газеті у Мюнхені, а поза тим приятелював з діловодом Спілки Німецьких Журналістів у Бони! На пресовому балі Союз Професійних Журналістів Баварії дав йому Ордер. Контакти журналістів інших національностей, зокрема німецьких, давали йому змогу часто впливати на зміст деяких статей, які стосувалися східньоевпропейських справ, а часом велися певні наради до різних проблем. Як представник преси, а також Голова Спілки Української Молоді він підтримував контакти з різними урядовими Установами в Мюнхені та в Бонні. І тепер він не перестає діяти, а виявляє свою діяльність в усіх українських установах. Слава тобі Влодку, щоб Ти ще довго прожив.

На крайовому з'їзді у Шонґаві 1960 року, мене вибрали фінансово-господарським референтом. За час своєї каденції, я повіддавав усі борги, закупив однострої на фабриці в Ауґзбурґу, зробив особисто взірець пряжок до пасків, що Центральна Управа СУМу затвердила, закупив вісім військових наметів в американців та виряд до кухні і вже на з'їзді крайової управи в Ґомадінґен, 6-го серпня 1967 року, у фінансовому звіті я стверджував в частині приходів 48 720,57 НМ, у частині витрат 46 178,88 НМ, готівкою в касі 2541,69 НМ. Крім того, господарському референтові передано однострої на 12 070,56 НМ. Тут не враховані шатра та інше таборове добро: інвентар, ліжка, кухонне приладдя та інше.

На з’їзді проти моєї волі мене вибрали до Контрольної Комісії, але в СУМі я вже не виявляв активної діяльності, бо мусив закінчити своє навчання у високій технічній школі та закріпити за собою місце праці в шкільному рефераті Мюнхену. Ще до скликання крайового з'їзду 6-го серпня ми старалися знайти відповідну площу для влаштування і закупівлі сумівської оселі і таборування, але для цього треба було більше часу, і цією справою повинна б займатися новообрана управа. Та справу закупівлі не довели до кінця, СУМ і сьогодні таборує на винаймленій площі в Ґомадінґені.

Особисті інструменти